Хмельницька міська територіальна громада

Місто Хмельницький

Територія, на якій розташований Хмельницький, була заселена ще в давні часи. Дослідження виявили в околицях міста чимало археологічних пам'яток. Зокрема, на схід від мікрорайону Лезневе — поселення з матеріалами доби бронзи 2 тис. до н. е. та скіфського часу 7-3 ст. до. н.е., у мікрорайоні Озерна — багатошарове поселення з матеріалами ранньої залізної доби І тис. до н. е., у мікрорайоні Дубове — поселення скіфського часу 7-3 ст. до. н.е., у мікрорайонах Гречани та Озерна — поселення черняхівської культури 3-4 ст. тощо. 
Місто Хмельницький має тривалу історію і веде свій родовід від невеличкого поселення Плоскирів або Плоскирівці, час заснування якого невідомий. 
Перша достовірна згадка про Плоскирів міститься у привілеї, виданому великим князем Литовським і Руським та Королем Русі Владиславом ІІ Ягайлом у 1431р. під час війни із іншим претендентом на великокнязівський престол — Свидригайлом Ольгердовичем. Відповідно до запису: 10 лютого 1431 року зробленому у Сопоті Владислав записав Янові Чанстуловському за 100 гривень право на володіння селами Голисин (нині село Олешин) та Плоскирівці на річці Південний Буг у Летичівському повіті Подільської землі. 
У роки королювання (1434—1444 рр.) Владислава ІІІ нова згадка — підтверджується право на володіння поселенням, яке вже названо як Ploskirów — Плоскирів. 26 березня 1547 року польський король Сигізмунд II Август пожиттєво віддав Плоскирів у володіння кам'янецькому старості Мацею Влодеку. Він приділяв значну увагу зміцненню наявних та побудові нових фортифікацій у підвладних йому землях. Плоскирів був визначений ним як важливий стратегічний пункт. Вдале географічне розташування Плоскирова мало неабияке значення для його подальшого розвитку та зведенню у ньому замкових укріплень, які в ті часи виступали першоосновою для виживання населення під час нападів татар.
Наявність замку сприяло перетворенню Плоскирова у 60-80-х pp. XVI ст. на міське поселення. У 1566 році стараннями Мацея Влодека Плоскирову було надане магдебурзьке право.
Під час Визвольної війни українського народу у 1648–1654 роках під проводом Богдана Хмельницького Плоскирів та його околиці неодноразово опинялись у центрі протидії козацьких та польських військ. Містечко неодноразово переходило з рук у руки сторін-супротивників, при цьому зазнавши великих руйнувань як від польських військ, так і від козацьких та повстанських загонів, у наслідок чого місто було цілком спустошено.
1672 року Плоскирів, як і все Поділля, було окуповане Османською імперією. Плоскирів став центром окремої нахії, що підпорядковувалася Меджибізькому санджаку Кам'янецького єялету.
1699 року турки залишають Поділля. Плоскирів знову переходить до Польщі, і повертається у володіння Замойських. Плоскирівське староство виявилося повністю спустошеним, у зв'язку з чим Замойські переселяють сюди селян із польської Мазовії й мазурського Поозер'я. Так у Плоскирові та навколишніх селах (Гречана, Заріччя, Шаровечка) з'явилися «мазури», нащадки яких склали основу католицького населення згаданих місць.
Місто та староство перебували у володінні Замойських. Населення Плоскирова не перевищувало 2,5 тисяч осіб, у ньому був шпиталь для убогих, калік та безпритульних, діяли (на середину 1780-х років) ткацький цех, об'єднані цехи бондарів і ковалів, кушнірів і кравців, а також шевців.
Плоскирівський замок будували за проектом відомого італійського архітектора XVI століття Бернардо Морандо (приблизно у 1540—1600 роках). Підтвердження тому вдалося знайти на відомій карті середини XVII століття Гійома Левассера де Боплана (1595—1685). На ній Боплан позначив Плоскирів як «Urbs munita» — місто з укріпленнями.
Тому, наприклад посол австрійського імператора Еріх Лясота, який проїжджав у 1594 році через Плоскирів, не згадує про них у своєму коротенькому описі міста. А от фризький мандрівник Ульріх фон Вердум на початку 70-х років XVII століття вже пише про те, що у Плоскирові серед озера був «чотирикутний острів, на якому, оточений валами й частоколами, стояв місцевий замок». На жаль, плоскирівські фортифікації та замок, які збудував Морандо, не збереглися. 
Після декількох руйнацій під час воєн від них вже до початку XIX ст. не залишилося й сліду. 
5 липня 1795 року була утворена Подільська губернія у складі Російської імперії і один з її повітів став називатися Проскурівським із центром у місті Проскурові. Саме в цьому імператорському указі про створення губернії вперше з'являється назва Проскурів. До речі, спеціального указу про перейменування Плоскирова в Проскурів не знайдено.
1870 року введено в дію залізничну лінію Жмеринка — Проскурів — Волочиськ. На східній околиці міста побудовано залізничну станцію та вокзал.
Прокладання залізниці сприяло інтенсивному розвитку міста. На межі XIX—XX ст. стають до ладу великі промислові підприємства (тютюнова фабрика, цукровий, чавуноливарний, цегельний, пивоварний заводи), споруджуються житлові будинки, крамниці, торгові лавки, прокладається бруківка, відкриваються нові заклади освіти (реальне училище та жіноча гімназія, комерційне училище), театр (1892 р.), бібліотека (1901 р.), прокладається телефонна мережа (1909 р.), з'являється електрика (1911р.). Населення міста зростає майже у 5 разів і у 1909 році становило 36 тисяч мешканців. Саме в цей період визначається основний напрямок в економічному розвитку міста — на початку XX століття Проскурів стає найбільшим торговим центром Подільської губернії з річним торговим оборотом 5,5 млн рублів. Лише із залізничної станції міста щорічно відправлялося 3,1 млн пудів вантажів, а прибувало 6,9 млн пудів. Торговельні та кредитні установи міста обслуговували великий регіон. Особливо важливу роль Проскурів відігравав в експортній торгівлі зерном.
Другий чинник, який сприяв бурхливому розвитку міста — розташування в Проскурові військових частин та створення великої військової залоги, що було обумовлено вигідним стратегічним розташуванням міста поблизу державного кордону. З 1875 року в Проскурові розквартирувався 46-й піхотний Дніпровський полк, з 1889 р. — 35-й драгунський (уланський) Бєлгородський полк, з 1894 р. — 12-а гарматна бригада та 19-а кінно-гарматна бригада. На початку XX ст. Проскурів став місцем перебування штабів 12-ї кавалерійської та 12-ї піхотної дивізій, до складу яких входили вищезгадані полки. Для дислокування військових підрозділів у Проскурові були побудовані два військових містечка.
З початком Першої світової війни (серпень 1914 р.) Проскурів став прифронтовим містом.
У період боротьби українського народу за розбудову незалежної держави у 1917—1921 роках Проскурів відігравав роль важливого опорного пункту Української Народної Республіки (УНР), а в 1919—1920 рр. перебував в центрі вищезгаданих подій. У місті тричі перебував Уряд УНР та Директорія (березень, листопад 1919 р., червень 1920 р.). Неодноразово у ці роки в Проскурові бували голова Центральної Ради Михайло Грушевський, голова Директорії, Головний Отаман Симон Петлюра, командувач Українських Січових Стрільців Євген Коновалець, відомі урядовці та політики УНР Сергій Остапенко, Борис Мартос, Ісаак Мазепа та інші. 1919 року, як вояк армії УНР, в місті деякий час перебував майбутній письменник та поет Володимир Сосюра, про що він згадує в романі «Третя рота».
У лютому 1919 року в місті відбувся Проскурівський погром.
У перші роки радянської влади (у 1923р.) Проскурів стає окружним центром. У місті розташувалися штаб та супутні підрозділи 1-го кінного корпусу Червоного козацтва, у який входили 1-а Запорізька дивізія Червоного козацтва (Проскурів) та 2-га Чернігівська дивізія Червоного козацтва (Старокостянтинів). 
Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 786 жителів міста, зокрема близько 120 померло в Гречанах.
У вересні 1938 року в місті працювала знімальна група під керівництвом класика українського кіно Олександра Довженка, яка знімала тут епізоди кінострічки «Щорс».
8 липня 1941 року місто окупували німецькі війська. 1 вересня 1941 року Проскурів став адміністративним центром однойменної округи у складі генеральної округи Волинь-Поділля. 14 грудня 1941 року в місті було створено Проскурівське гетто. До нього входили єврейські райони міста, що були обгороджені колючим дротом: від Південного Бугу по вулиці Кам'янецькій до вулиці Подільської і по ній до вулиці Проскурівського підпілля та до Південного Бугу. На сьогодні це — центральна частина міста.
Також на північний схід від Проскурова було створено Лезнівське гетто, на той час Лезневе було окремим селом (із 1963 року це один із мікрорайонів міста). Цивільне населення міста, яке перебувало у гетто, переважно примушували працювати на будівництві та на ремонтних роботах шосейної дороги шосе Проскурів — Вінниця. Розташовувалось воно в колишніх колгоспних конюшнях на східній околиці села. За 500—600 метрів від нього, з 1942 року нацисти проводили масові розстріли євреїв не лише Лезнівського, а й Проскурівського гетто. Нині на місці загибелі майже 9 тисяч людей встановлений пам'ятний знак.
На початку жовтня були страчені мешканці Проскурівського гетто. 30 листопада 1942 року були розстріляні також в'язні робочих єврейських таборів та спеціалісти, що там утримувалися.
Поряд з місцевими євреями розстрілу в м. Проскурові зазнало єврейське населення навколишніх сіл та селищ: Миколаєва (розстріляно 800 осіб), Чорного Острова (розстріляно 1172 особи), Фельштина та інших населених пунктів.
Всього у місті від рук окупантів загинуло 9500 євреїв, або 58 відсотків від загальної кількості єврейського населення, що проживало у місті.
У січні 1942 року в Проскурові був створений табір для військовополонених Шталаг 355, що діяв до листопада 1943 року. За 2 км на схід від Проскурова по Вінницькому шосе існував концтабір для цивільного населення, яке окупаційна влада відправляла на роботи до Німеччини.
25 березня 1944 року війська 1-го Українського фронту зайняли місто.
Ще 15 березня 1941 року місто стало центром Кам'янець-Подільської області; а 16 січня 1954 — перейменоване на Хмельницький на честь Богдана Хмельницького, центр Хмельницької області.
Значно збільшується площа міста, особливо після приєднання приміських сіл Заріччя та Гречани. Виникає кілька заводів всесоюзного значення — трансформаторних підстанцій, «Трактородеталь», радіотехнічний, термопластавтоматів, «Катіон», стають до ладу підприємства індустріально-будівельної, харчової та легкої промисловості. Зокрема, завод трансформаторних підстанцій стає провідним у СРСР із виробництва трансформаторів для залізничного транспорту, завод «Катіон» — одним із найбільших в країні виробником конденсаторів, ДП «Новатор» — єдиним в СРСР виробником авіаційної спецтехніки військового призначення. Виникнення подібних підприємств перетворило місто Хмельницький на великий промисловий центр України. Значно зросло населення, засновано перший виш — технологічний інститут (нині Хмельницький національний університет), прокладено перші тролейбусні лінії, розбудовано нові мікрорайони. До того ж місто стає важливим військово-стратегічним центром не лише регіону, а всієї країни.
У період Холодної Війни, у 1956 році, до обласного центру на постійне місце дислокації прибуває 17-та гвардійська мотострілецька дивізія, а у 1961-64 рр. — підрозділи 19-ї дивізії з 43-ї ракетної армії радянських військ РВСП. Саме з цього часу поблизу Хмельницького та на території області розгортаються бойові позиції Міжконтинентальних балістичних ракет. Значною подією, що доповнює військову сторінку історії міста, стало заснування у 1970 р. Хмельницького вищого артилерійського командного училища, на базі якого в 1990-х рр. створена єдина в державі Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького. Після закінчення Холодної війни було ліквідовано всі ядерні ракети на території країни, зокрема в Хмельницькій області.
У 1991 році хмельничани підтримали проголошення незалежної України. Перейшовши на принципово інші умови господарювання, в місті зуміли зберегти поступальний розвиток міста, переорієнтувались на нову економічну модель. Хмельницький став на той час одним з найбільших у східній Європі торговельних центрів — нині тут діє цілий ринковий комплекс, який займає площу понад 18 га і включає 24 самостійних речових ринків.
Офіційний символ міста – Герб Хмельни́цького був затверджений на сесії міської ради 27 вересня 1990 року, перезатверджений 22 березня 2017 року рiшенням №13 сесії міської ради із картушем та короною.
Успіхи і зміни Хмельницького були визнані на серйозному європейському рівні.
Хмельницький має чотири відзнаки Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ): Європейський диплом, Почесний прапор, Почесну відзнаку та Приз Європи. "Приз Європи" є найвищою нагородою, яку ПАРЄ присуджує містам за просування європейських цінностей. 
Хмельницький отримав ці нагороди в такій послідовності: 
1.    Європейський диплом ( 2015р.)
2.    Почесний прапор (2017р.)
3.    Почесна відзнака (2019р.)
4.    Приз Європи (2021 р.).
Отримання "Призу Європи" означає, що Хмельницький був визнаний містом, яке найбільш активно просуває європейські ідеали та цінності, зокрема, через активний пошук шляхів встановлення та розширення економічних, науково-технічних і культурних зв’язків з іншими населеними пунктами, а також лідерство у проєктах у сфері довкілля та підтримку міських молодіжних програм, зокрема, освітніх обмінів. Місто Хмельницький активно співпрацює з тринадцятьма містами-побратимами. Міжнародна співпраця спрямована на розвиток співробітництва та зміцнення стосунків з уже існуючими партнерами, активний пошук нових потенційних партнерів, що сприятиме розвитку співпраці між організаціями та інститутами бізнесу, науки, культури, охорони здоров’я, освіти, спорту, молоді, туризму, житлово-комунального господарства, екології і розвитку альтернативних джерел енергії, а також реалізації інфраструктурних проектів.
Для забезпечення співпраці з містами-побратимами створено унікальний проєкт - онлайн платформу міст-побратимів, яка містить VR простір для промоції міста Хмельницького з розташуванням побратимських угод та VR локації міст-побратимів (з розміщенням панорам, фото- та відеоматеріалів, переходом на інтернет-ресурси партнерів), що надає змогу містянам дізнаватись корисну інформацію про міста-побратими (історію міст, розвиток галузей економіки, туризм, розваги та відпочинок тощо) та налагодити корисні контакти. https://khm.ileyes.com
Хмельницький активно продовжує рухатись у напрямку запровадження європейських стандартів поводження з відходами. Зокрема, відбулася низка важливих подій, що дозволять впровадити стандарти ЄС у цій сфері. Місто доєдналося до програми ЄБРР «Зелені міста». Підписано кредитну та грантову угоди Проєкту модернізації інфраструктури твердих побутових відходів між хмельницьким комунальним підприємством «Спецкомунтранс» та Європейським банком реконструкції та розвитку.
Хмельницький – місто інновацій та можливостей, одне з найкращих для ведення бізнесу в Україні, що вабить надзвичайно динамічним розвитком. Місто сприяє підприємствам, що функціонують вже тривалий час та всебічно підтримує створення нових. В місті успішно працюють підприємства з іноземними та внутрішніми інвестиціями.
USAID визнало Хмельницький найконкурентноспроможнішим містом в Україні. Національне рейтингове агентство ІВІ-Rating присвоїло рейтинг інвестиційної привабливості місту Хмельницькому «Висока інвестиційна привабливість».
Активними учасниками міжнародного співробітництва є освітні заклади міста, вони співпрацюють з навчальними закладами Європи та є членами європейських освітніх асоціацій, беруть участь в багатьох міжнародних проєктах.

Селище Богданівці

Селище Богданівці розташоване на правому березі річки Південний Буг, вище за течією на відстані 0,5 км село Копистин, південніше від села розташовані Івашківці. Через селище проходить залізниця, тому тут розташовується станція Богданівці. У селищі працює Богданівецький комбінат хлібопродуктів. Для працівників підприємства було побудовано масив багатоповерхівок.

Село Богданівці

За адміністративним поділом с. Богданівці належало до таких повітів (районів):
•    за адмін.поділом XVI ст. - Летичівський повіт;
•    за адмін.поділом XIX ст. - Летичівський повіт;
•    за адмін.поділом XX ст.  - Деражнянський район.
Богданівці у різні вікові періоди мало різні назви: Bogdanowcze in Boh (1493 р.), Bohdanowcze (1530 р.), Boydanowce (1630–1650 р.р.), Bohdanowce (1668 р.), Bogdanowce (1784 р.), Богдановка (1800 р.), Богданівці (1926 р.).
Існують давні перекази, що село знаходилось біля самої річки Вовк, де знаходили кам'яні сокири, черепки домашнього посуду. Кургани і вали з північної сторони села свідчать, проте, що ця місцевість заселена була уже давно, але про точний час заснування села Богданівці нічого не відомо.
Колись село називалось «Нивка», після набігів татар воно було повністю зруйновано, і люди були змушені переселитися на нову територію, де і тепер знаходиться селище. В інших селах село називали «Біда в Нивці», а згодом і Біданівці. Тепер же назву облагородили і назвали Богданівці.
В архівних документах, у вересні 1811 р. зафіксовані два власника села (Осип Гнатович Згорський та Ян Ріховський, які мали в своєму володінні селян.
Станом на 23 листопада 1845 р. поміщики Гнат і Йосип Згорські мали в своєму володінні 156 кріпаків, 82 чоловіків, 74 жінки. Івану Згорському належало 200 чоловіків та 163 жінки. Селяни мали право на випас худоби, користування лісом та річкою. Ще одним власником Богдановець був Августин Хоєцький, у його власності було 30 чоловіків та 27 жінок, хоча насправді їх було насправді менше.
Мешканці села на початку ХХ ст. займались землеробством, ткацтвом, теслярством і шевством.
У 1766 р., був збудований храм святого Миколая, на кошти поміщика Гадомського та парафіян. У 1901 р. у селі було 781 чоловік та 846 жінок, а також 28 сімей, що переселились із Проскурівського повіту у 1897 р. Крім православних було ще 52 католики і 8 євреїв.
З 1862 р. у селі відкрилась школа, де навчались діти заможних селян. Єдиним підручником був псалтир. З 1894 р. школа перетворилась у церковно-парафіяльну, там було три класи і 20 учнів. З 1898р. по 1909р. це була церковно-парафіяльна школа, яка вважалась найкращою школою Летичівського повіту. З 1959 р. школа стала восьмирічною.
У 1971 р. відкрито новозбудовану школу, яка могла навчати 360 учнів.
Село Богданівці досить часто передавалось з одних рук до інших. 
У 1866 р. поблизу села проклали залізницю і селяни пішли на заробітки, де могли заробити 15 копійок на день.
У 1903 р. село належало багатьом поміщикам, а саме: священник Петро Веселовський, дворянки Анна, Генрієта, Фліорентина Тржебинські, Михайло Маркевич, Микола Турковський, що здавав в оренду землі Євгенові Згорському.
У 1905 р. почалась революція, що налякала Згорського, і він у 1911 р. втік за кордон. Влітку 1918 р. колишній поміщик, один із Згорських, з допомогою австро-німецького війська почав забирати в селян їхнє добро, полонених били шомполами на площі біля церкви. 
У ході боротьби, між червоною армією, білими, військом УНР село переходило з одних рук у інші.
Уривок з автобіографічного роману Володимира Сосюри «Третя рота», що розповідає про події листопада 1919 року, у якому згадуються, що відбувалось в селі Богданівці та Коржівці.
В 1920 р. перед приходом польського війська в селі було створено загін самооборони, що мали 180 одиниць вогнепальної зброї. Два рази самооборона села відбивала наступ поляків, але на третій раз вони напали зненацька. Частина самооборонців втекла в ліси Деражні, частину зброї було сховано. В цей час в селі поляки робили розправу над селянами. У червні 1920 р. у селі закріпилась радянська влада.
Почались наступи на селян аби створити колективне господарювання. Жителі чинили опір. Почалось розкуркулення заможних селян, у них забирали все майно, худобу, реманент. 7 березня 1930 р одна сім’я накинулась з сокирами на членів комісії, які проводили розкуркулення. Коли такі вісті дійшли до Сталіна, він вирішив перенести всю вину на місцеву владу, отож, почався масовий вихід людей із колгоспу. У Богданівцях на 1 червня 1930 р. з колгоспу вийшло 105 господарств. Опір селян було зломлено.
Почався колгоспний етап в житті села Богданівці. Було споруджено корівники, зерносховища, конюшні. За перші роки було зібрано 7-8 центнерів з гектару. Весна 1933 р. - це був час неймовірної біди, що запроваджена сталінською владою, голодомор.
Друга світова війна принесла знову горе в село. У Богданівцях розташувався німецький гарнізон, що охороняв табір військовополонених, який був створений тут, і залізницю. У 1961 р. у Богданівцях було відкрито поштово-телеграфне відділення. У центрі села, де була церква, спорудили пам’ятник загиблим односельчанам.

Село Березове

З 1903 р. с. Березове було поселенням при селі Богданівці Бахматівецької волості Летичівського повіту Подільської губернії.
Згідно з книжкою «Населённые города Подольской губернии», поселення Березове згадується у 1905 році. На хуторі Березове проживало 68 осіб (22 двори). Для порівняння, в с. Богданівці, яке знаходилось поряд, проживало 1459 осіб (222 двори).
Під час колективізації був створений власний колгосп, який пізніше приєднали до Богданівець. У 1974 р. мешканці села добились дозволу на створення зупинного пункту приміських поїздів, який і досі має назву «Верхня Ділянка».

Село Бахматівці

У люстрації 1469 року вказано, що королівські маєтності Пирогівці та Бахматівці були в управлінні подільського воєводи Мужила за 50 марок.
Коли саме засновані Бахматівці, точно не встановлено.
У XVIII столітті Бахматівці входили в Меджибізький ключ, яким керували пани Синявські. За участь у польському повстанні 1830-х років у останнього власника Адама Чарторийського  село було конфісковано у казну та 1837 року перетворено на військове поселення.
В селі у 1857 році було організоване волосне управління і державне лісництво. В 1875 році в селі відкрито міністерське однокласне училище, а в 1898 році школа грамоти, у яку дозволялось ходити одному хлопцеві з сім'ї, якого могли брати в армію. Дівчат в школу не брали зовсім. У 1920-х роках у селі створюється крім споживчого, виробничо-збутові кооперативні товариства: цегельно-черепичне, бурякове, молочарське, сільськогосподарське кредитне товариство і прокатний пункт.
1923 року Бахматовецьку волость реорганізовано у район, який проіснував до 1928 року. Колективізація повністю завершилась в 1932 році. 1921 року відкрито початкову школу з 4 класів. 1926 року в Бахматівцях було 76% неписьменних. Щоб ліквідувати неписьменність, були організовані лікнепи, куди зараховувались чоловіки і жінки до 50 років. Навчання проводилось активно, за що в нагороду отримали радіоустановку і кіноустановку, для яких потрібен був клуб, будівництво якого почалось до війни, а другий поверх добудували 1956 року.

Село Велика Калинівка

На сьогоднішній день даних про утворення села Велика Калинівка немає.
Приходський дерев’яний храм в ім’я Святого  великомученика Димитрія Солунського був збудований в 1793 році. Храм існував по 1870 рік. В 1884 році побудована церковно-приходська школа.
У XVIII столітті село Велика Калинівка належало князю Адаму Чорторийському, а з 1830 року володіння перейшло Францу Чайковському і його родині і належало їм дане володіння до 1917 року.
В 1962 році збудовано клуб. Пізніше в 80-х роках пройшло об’єднання в радгосп. Було збудовано 4 корівники, розширено тракторний парк, збудовано майстерні, кормоцех. Прокладено 2 км асфальтованої дороги до центру села.
В 1992 році знову пройшло розформування та утворився колгосп «Промінь». На його базі вирощували свиней, молодняк ВРХ та дійних корів. Добудовано насінницький двір, встановлено сушарку, збудовано ангар та піднавіси.
В цей час на території села збудовано монастир Іоанна Предтечі. Школа перебудована в дитячий садок «Калинонька», облаштовано сільський медичний пункт.

Село Водички

Назва села Водички походить від слова «вода», тому що з усіх боків його оточують місцини із водою. У селі є два ставки: один у центрі села, а другий, великий з південного боку відмежовує Водички від сусіднього села Климківці.
Територія сучасного села була заселена в далекі часи. Тут знайдено предмети матеріальної культури трипільських племен (фрагменти глиняних фігурок жінки, посуду, бронзові фібули). Залишився в селі і курган ранньої залізної доби. На території торф’яника, що знаходиться поблизу біля села, у 1952 р. був знайдений двосічний меч XIV-XV ст, який зберігається у Кам’янець-Подільському державному історичному музеї-заповіднику.
Дата заснування Водичок невідома. Водночас першою згадкою про поселення можна вважати 1545 рік. Так, у книзі «Stare osady w ziemi kamienieckiej» польського історика ХІХ століття Казімежа Пуласького сказано, що саме в 1545 році Водички разом з деякими іншими селами відійшли у володіння до Анни Свірчової або, як тоді на неї казали, Анни з Новодвору.  Ці поселення їй перепали в результаті процедури поділу батьківського майна.
Оскільки Анна не мала дітей, після її смерті (орієнтовно – початок 50-х років ХVI століття) все майно перейшло до її чоловіка Мацея Влодека. Але в 1554 році Констанція Свірчова, рідна сестра Анни, відсудила більшість населених пунктів Чорноострівського ключа, у тому числі й Водички. Далі село перейшло до сина/пасинка Констанції – Яна Свірча (молодшого), після смерті якого Водички успадкувала його дружина Анна, дочка Скальського старости Гієронімка Лянцкоронською. Згодом Анна вдруге вийшла заміж за котрогось із П’ясецьких. Саме вона фігурує у податковому переписі 1565 року як власниця Водичок.
Після смерті Анни П’ясецької, поселення знову повернулося до Свірчових, зокрема, Анни Ельжбети з Вільхівця, дочки Яна Свірча (молодшого), яка вийшла заміж за Костянтина Вишневецького.
У період національно-визвольної революції 1648 – 1657 рр. через село проходили загони Богдана Хмельницького, які стояли табором біля міста Чорний Острів. Майже півтора століття Водички перебували у власності могутньої родини Вишневецьких. В 1717 році поселення переходить «під управління» Юзефа Потоцького, який одружився з Вікторією Лещинською, онукоюі Дмитра-Єжи Вишневецького. До кінця 50-х років XVIII століття село перебувало у власності спершу сина Юзефа Потоцького – Станіслава, а згодом його внука – Вінцентія. 15 березня 1758 року Вінцентій Потоцький віддає Водички в оренду Уршулі Целецькій. Лише в 1773 році поселення стає повноцінною власністю нової господарки, до речі, дочці англійського найманця Ендрю Арчибальда Гловера де Глейдена, який перебував на службі у польського короля. Після її смерті, приблизно у 80-х роках XVIII століття, село переходить у спадок її сину Юзефу (1748-1828). З 1796 року Водички перебували в посесії у полковника коронної артилерії Яна Коморовського (1756-1796), дружиною якого була рідна сестра Юзефа Целецького Людвіка. Коморовські взяли село в оренду на 9 років, передавши його дочці Анні, коли та виходила заміж за Антонія Залеського (1753-1819). Саме Антоній згодом викупив поселення в Целецьких.
Залеські останні у переліку водицьких дідичів, які володіли поселеннями понад сто років. Саме за життя Антонія розпочалося будівництво водицького маєтку, подільської резиденції Залеських, які постійно проживали в Кракові. Зведення нового родинного гнізда у 1825 році завершив син Антонія – Вільгельм (1806-1878). Маєток  спроектував і будував варшавський архітектор, за допомогою місцевих майстрів. У маєтку було понад 20 кімнат, встелених італійським паркетом. В одному з просторих приміщень знаходилася оранжерея, де навіть зимою вирощувалися квіти. Навколо садиби звели триметровий вал, який простояв до середини ХХ століття. На випадок якоїсь халепи від панського палацу ще й проклали підземні ходи, що вели аж до Чорного Острова і Фельштина. Принаймні, така ходила легенда.
Вільгельм Залеський дбав не тільки про безпеку, а й про естетичний вигляд садиби. Керуючись модними на той час тенденціями і маючи витончений смак, він запросив до Водичок ірландського ботаніка, знаменитого майстра садово-паркового мистецтва Діонісія Міклера (1762-1853). На той час у Європі набули популярності так звані англійські пейзажні парки, які вирізнялися звивистими доріжками, невеличкими водоймами і поєднанням штучних і природних форм. Палац або центральна споруда не домінували у цих композиціях, а сторонній спостерігач подекуди не міг виокремити насаджень садівника від навколишнього середовища. Саме такий парк створив Міклер у Водичках, надавши панській садибі особливого і небаченого у цій місцині шарму. Залеські володіли Водичками до 1917 року.
Період XIX ст. в історії села пов’язують із кількома пам’ятками матеріальної культури - це маєток пана Залєвского та гуральня, збудовані в першій половині XIX ст.
У 1930 році в приміщені маєтку було відкрито колгоспний університет самодіяльного мистецтва. Тут були відкриті факультети: музичний, театральний, образотворчого мистецтва. В 1935 році відбувся перший випуск: 58 спеціалістів влилися у мистецькі колективи України. Надалі й до сьогоднішнього дня він використовується під приміщення школи.
В 1938 р. в селі відкрили дитячий будинок, який функціонував на базі колишнього панського маєтку до 1967 року.
Під час німецької окупації на території села був табір радянських військовополонених. 20 березня 1944 року село було звільнено від німецьких окупантів . Господарство села було повністю відбудовано у 1949 році.

Село Волиця

5 липня 1441р. польський король Владислав ІІІ записав кам'янецькому каштеляну Бедриху 100 гривень на селах Остапківці (Stapkowscze) над р. Смотрич і Плоска (Ploska) над р. Плоска у Смотрицькому повіті Подільської землі.
Протягом століть, у ході національно -визвольної війни село на деякий час зникало, потім знову відроджувалося. Так, у 1661 році разом з сусідніми Малиничами воно було повністю спалене і розорене.
З 1866 року приписано до Малашівців. У 1833 було зведено цегляну церкву на честь Дива св. Архистратига Михаїла за кошт прихожан.
На сьогодні в селі існує католицький костел  і новозбудована православна церква.
В часи Другої світової війни на території свинарника було розташоване гетто (місце де окупаційна німецька адміністрація утримувала євреїв). Полонені та місцеві жителі були змушені важко працювати на будівництві траси Хмельницький — Львів. У листопаді 1942 року близько 800 євреїв було розстріляно у яру за селом. На місці загибелі нині знаходиться пам'ятник. В центрі височіє обеліск в пам'ять про односельчан, загиблих у роки війни та постраждалих від Голодомору 1932—1933 рр.
За радянських часів село мало назву Плоскове. Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 р. селу повернено історичну назву - Волиця.

Село Давидківці

Територія, на якій знаходиться с. Давидківці, була заселена з найдавніших часів. Виникло село на північній стороні річки Зінчиця (розмовне – Дзвінка, вона ж Фосса, вона ж Грабарка). Про це згадується у праці відомого подільського історика Юхима Сіцінського «Приходи та церкви Подільської єпархії». 
В давнину територія села складалася з трьох частин: східна – «Осовик», середня – «Давидківці», західна – «Гусаківці». Згідно з легендою першим, хто збудував хату в селі – був чоловік Давид.
В середині ХV століття село входило до складу Летичівського повіту Подільського воєводства Королівства Польського. Письмова згадка про Давидківці міститься в переліку сіл Меджибізького повіту. Належало воно князю Миколі Синявському. Під час національно-визвольної війни Б.Хмельницького через село проходили козацькі загони. Після смерті Адама Синявського Давидківці перейшли до династії Чарторийських.
У 1793 р., у результаті другого поділу Польщі, Поділля перейшло до Російської імперії. Давидківці входили до Меджибізької волості Летичівського повіту Подільського намісництва.
На початку ХІХ ст. село продовжувало належати Адаму Чарторийському. В роки польського повстання 1830-31 рр. за незалежність він очолював національний уряд. Після поразки повстання землі, які належали князю, були конфісковані й стали державними.
В роки національно-визвольної боротьби 1917-1921 років на території краю часто змінювалися органи влади.
В 1929 році в селі було створено перший колгосп «Травень». В роки голодомору 1932-33 років в селі померло понад 70 осіб. В роки репресії було репресовано 85 давидківчан.
В роки Другої Світової війни на фронтах воювали понад 500 жителів села. Не вернулося із фронту 178 осіб. Понад 400 давидківчан були вивезені на примусові роботи до нацистської Німеччини.

Село Іванківці

За адміністративним поділом XVI ст. входило у Летичівський повіт з назвою Іванківці Олешинські. З 1800 року стало самостійним церковним приходом. 
Іванківці та ще три села колишнього Проскурівського староства наприкінці XVIII століття російська імператриця Катерина II подарувала графові Івану Гудовичу. Далі власником села став його син — генерал-майор у відставці Кирило Гудович, а після нього – Куліковський. Селяни здавна через малоземельність займалися ткацтвом на вдосконалених станках, забезпечуючи полотном, рушниками та скатертями навколишні села. Один з місцевих ткачів навіть у 1897 році відвідав Київську сільськогосподарську виставку, де отримав у винагороду за свої експонати  премію 50 руб. і бронзову медаль.
У 1890 році на території сільського цвинтаря збудовано кам'яну церкву Св. Григорія  Богослова дійсним статським радником доктором В.Г. Левицьким, яку в роки революції було закрито. У 1892 р. на кошти того ж Левицького було відкрито однокласну міністерську школу, яку у 1906 переформовано на двокласне приходське училище. Школа пропрацювала століття. В 1988 році в селі збудована нова двоповерхова школа.
В 1955 році в село прийшла електрифікація, в 1994  - село газифіковано.

Село Іва́шківці

Виникло як присілок с. Колибань. У 1872р було приєднано до приходу с. Свина разом з с. Колибань.

Село Климкі́вці

До 1836 року відносилося до Водичківського приходу разом з с. Кудринці, Рижулинці, та Волиця. У1895 побудована школа грамоти.

Село Колибань

Свого часу у селі існувала дерев’яна церква Покрови пресвятої Богородиці з дзвіницею, побудовані у 1766 році коштом поміщика Станіслава Ядловського. Наділив церкву землею поміщик Йосиф Венглинський у 1855 році. Також у селищі у 1740 році було зведено католицьку каплицю, а у 1876 - міністерське училище.

Село Копистин

5 квітня 1442 р. польський король Владислав III Варненчик записав писарю Подільської землі Яну Домарату зі Шлядкова 50 гривень на пустці Копистин (Copestino) на ріці Бог  в Летичівському повіті Подільської землі. На північному боці села на острові на р. Бог було урочище Замчисько, на ньому були вали, влаштовані, за переказом, турками.
До 1840 року у селі існував винокуренний завод. У 1841-1842 роках з Копистина виведено на поселення у Херсонську губернію 50 домогосподарств. У 1784 році коштом прихожан було зведено церкву та освячено на честь св. Миколая. Дзвіниця була добудована  у 1853році. У 1871 році люстраційною комісією стара садиба біля р.Буг була виділена церкві для проживання заштатних священиків, вдів та сиріт духовного звання.

Село Малашівці

Археологічні розвідки, проведені археологом і краєзнавцем С.Маярчаком свідчать, що життя тут розпочалось з доби бронзи (ІІІ-ІІ тис. до н.е.), відомі також знахідки селищ часів ранньої залізної доби І тис. до н.е. До війни, в 1934 році, у селі Малашівці біля церкви був знайдений склеп з надгробним камінням, на якому були викарбувані слова : «Серафім Малишев 1576 рік». 
Документи свідчать, що в часи спустошливих набігів татар і турків , з Поділля багато людей було вивезено в рабство, на ринок рабів в Крим. Малишев з групою людей був пересланий з болохівських земель і був провідником. Тому село було названо на його честь «Малашівці». 
Після скасування кріпосного права в 1861 році селяни були наділені земельними ділянками, але не мали чим їх обробляти. Тому землі були скуплені за безцінь землевласниками Куржійом і Сильвестром. Столипінська реформа в 1906 році дала початок утворенню хуторів : Мервінський, Чугаєвський, Гороховський,  Гончарів і Совишин хутір. В селах були побудовані вітряки, крупорушки, чотири млини, дві торгові крамниці. Розвивались кустарні ремесла (чоботарі, столяри, теслі, шевці). Єдиним вогнищем культури був Св. Михайлівський храм, побудований в 1779 році. В 1845 р. проведено його капітальний ремонт і перебудова: підняли церкву на кам’яний фундамент, поставили нову дзвіницю. При церкві відкрилась церковно - приходська школа.
В 1913 році земство відкрило чотирьохкласну школу, яка з 1932 року стала семирічкою.
У 1930 році на основі СОЗів селяни почали об’єднуватися в колгоспи (колективні господарства). Хто не хотів іти в колгосп , піддавався репресіям. 
22 червня 1941 року мирна праця жителів сіл Малашівці і Волиця була перервана війною. При окупації сіл було насильно вивезено на каторжні роботи в Німеччину 37 молодих людей. В роки окупації на колгоспних  фермах  був збудований німцями табір для євреїв. Туди німці зганяли всіх євреїв з міста та навколишніх сіл.
24 березня 1944 року село було визволено.
В 1980-роках в с. Малашівці було побудовано великий молочний комплекс на 1000 голів ВРХ. В 1987-88 роках побудований новий Будинок культури, зведено два меморіальних комплекси загиблим воїнам – односельчанам  в селах Малашівці та Волиця, проведено реконструкцію могили воїнів – визволителів.

Село Масівці

Перша згадка про село Масівці датується 1446 роком у публікації М.Грушевського в збірнику «Записки наукового товариства ім. Шевченка». Наступна згадка про Масівці знайдена у книзі Леона Бялковського «Поділля в ХVІ віці», що вийшла польською мовою у Варшаві. В 1982 році в українському перекладі з’явився щоденник дворянина Ульріха фон Вердума, який відвідав Масівці в 1671 році. Він докладно описав свою подорож по Поділлю: «Болотистою рівниною до села Масівці одна миля. Це село серед боліт, оточене частоколом та з малим укріпленням, спорудженим по місцевому досить сильно, з валами, ровом, і частоколом».

Село Мацьківці

Перші поселення на території села представлені добою енеоліту (VI—IV тис. до н. е.) — носіями трипільської культури. Більш-менш постійні поселення поляків-переселенців почали з'являтися за часів Київської Русі. То були вимушені переселенці — невеличкі групи купців, ремісників та військових, захоплені Ярославом Мудрим після походів на Польщу у 1030—1031 роках.
Протягом століть траплялись різні інтерпретації назв: Macrkocze (1383), Mashowce (1668), Mackowce (1784), Мацьковці (1789), Мацевці (1805), Myszkowce (1820), Мацковці (1862), Майковці (1898), Мацьківці (1926), проте більш менш сталі відомості отримуємо у 60-ті роках XIV ст. коли селом володів шляхтич Мацько Лазаренко, напевно, від його імені походить назва.
Однак масове освоєння Поділля польським етнічним населенням почалося лише після Люблінської унії 1569 року. 
В ході національно-визвольних змагань середини ХVII ст. населення повністю було винищене. Про це свідчить люстрація Мартина Заморського від 1662 року, цитуємо: «В Проскурові вціліли тільки 12 мешканців, що вийшли до свободи, а села Голишин, Леснів, Мацьківці, Волиця, Заріччя не мали жодного підданого, а стави та млини були пусті, бо зоставатися через набіги та наїзди опричників у домівках своїх не можуть».
Згодом, за володіння Проскурівським староством Томашем Йозефом Замойським на початку XVIII століття, за активної участі своєї матері Анни Гнинської, яка на той час успішно керувала інтересами усієї великої родини Замойських, розпочав переселення селян із польської Мазовії та мазурського Поозер'я. Так у навколишніх селах (Гречани, Заріччя, Шаровечка, Мацьківці) з'явилися «мазури», нащадки яких склали основу католицького населення згаданих пунктів. 5 липня 1795 була утворена Подільська губернія у складі Російської імперії та один з її повітів став називатися Проскурівським із центром у місті Проскурові, до якого відійшли і Мацьківці.
11 березня 1848 року відбулось повстання селян через неправильне стягнення податків поміщицею Лизогуб по відношенню до селян І. Жугди та Т. Здибія. Повстання було придушене силами військових, яких в тодішньому прикордонному Проскурові вистачало.
Чорною пеленою накрив мацьківчан Голодомор 1932—1933 рр. Згодом, для тих хто вижив злочинна радянська влада підготувала переселення (1936 р.) на Донбас, де вимерли цілі села.
Багато мацьківчан було звинувачено у так званому «пособництві» польській державі, також багато селян було заслано в Казахстан.
На початку липня 1941 року ворожий чобіт німецьких окупантів топтав рідну землю. На території села було створено концентраційний табір, у який було зігнано євреїв з навколишніх сіл та Проскурова. 
Багатьох жителів села було забрано в полон на важкі роботи до Німеччини.
13 березня 1944 року було вигнано німецьких окупантів.
У селі було побудовано храм Народження Пресвятої Діви Марії у 90-х роках ХХ ст. 
З 8 вересня 2010 року на території Мацьковець починає діяти один із чотирьох центрів в Україні Ордену св. Франциска з Асижу під назвою Братів Менших. Офіційно парафія була заснована декретом Кам'янець-Подільського єпископа Леона Дубравського та передана Ордену Братів Менших Конвентуальних.

Село Олешин

У Х-XI століттях ці землі входили до складу Київської держави, потім до Болохівської землі, а з XIII століття - до Галицько-Волинського князівства. 1340 року місцевість завоювали литовські феодали, і вона ввійшла до складу Литовського князівства. Перша згадка про Олешин: 10 лютого 1431 р. Король Владислав II Яґайло записує Янові Чанстуловському 100 гривень на села Голосин (Олешин) та Плоскирівці (тепер Хмельницький) на р. Бозі у Летичівському повіті Подільської землі.
Село  належало до королівських маєтків Проскурівського староства і в кінці ХVIII століття разом з іншими селами були подаровані Катериною II фельдмаршалу Гудовичу. Село  входило до складу маєтків графа Гудовича до 1861 року, який був з 1798 року — Києвський, а потім і  Подільський генерал- губернатор, а пізніше стали належати графу Куліковському. Селяни займалися землеробством, але землі було мало і вони змушені  були займатися ще й ткацькою справою.
Про виникнення назв села Олешин нема ні речових, ні письмових пам'яток. Існує легенда така: поселились біля річки Буг якісь утікачі, ніби-то козаки. Вони були настільки в потертій одежі, що їх назвали голиші. За селом збереглась назва Голешин, а згодом Олешин. 
Після зруйнування старовинної церкви з зсувом грунту  нову збудували в 1717 році, а 1868 році збудували на її місці Хресто-Воздвиженський Храм, який функціонував до 30-х років минулого століття. Але найбільший вклад для села зробив протоієрей Мартин Морочевський (1857-1897роки). Він збудував церковно-приходську школу.
За свідченням Ю.Сіцінського поряд з православними мешканцями у Олешині налічувалось до сотні мазурів - вихідців з Ломжинської губернії. Жителі займалися ткацтвом і славилися своїми майстрами з виготовлення та ремонту ткацьких верстатів. Церковно-приходська школа існувала у селі з 1858 року, але власну будівлю отримала лише у 1892році.

Село Пархомівці

До 1831 року належали Адаму Чарторийському, у якого вони були конфісковані за участь у польському повстанні, після чого були перетворені на військове поселення з переводом туди селян з розформованих сіл на заміну висланим до Херсонської губернії. У 1860-х роках село  перейшло у власність держави. У 1754 р коштом прихожан було зведено дерев’яний храм св. Великомученика Дмитра, який на теперішній день не зберігся. З 1875року у Пархомівцях було відкрито міністерське  однокласне народне училище на заміну сільській школі, що існувала за часів військового поселення.

Село Пирогівці

У люстрації 1469 року вказано, що королівські маєтності Пирогівці та Бахматівці були в управлінні подільського воєводи Мужила за 50 марок.
В писемних пам'ятках село Пирогівці вперше згадується у 1493 р. З XVII ст. село входить до складу Меджибізького ключа маєтків магнатів Сенявських. 
Північна частина села називалася Гусаковка, північно-східна- Селисько, а південно-західна – Видумка. 1838 р. село ввійшло до складу військових поселень і перебувало в такому положенні до 1857 р. З 1849 р. в селі розпочинається робота сільської школи, яка 1875 р. була перетворена в міністерське однокласне народне училище. У 1897 році була  відкрита школа грамоти для дівчат.
У сім'ї сільського священика народився відомий науковий діяч — професор  Василь Храневич.
В роки голодомору 1932—1933 рр. у селі померло 417 чоловік.
7 липня 1941 р. село було окуповано німецькими військами. Насильно було вивезено до Німеччини 65 селян. В ніч на 24 березня 1944 р. село було звільнено від частин Вермахту. На фронтах війни загинуло 160 односельчан.
За радянських часів у Пирогівцях розміщувалась центральна садиба колгоспу «Зоря».
З 1964 р. відкрито нову школу, у якій навчалося 300 дітей. У 1967 р. відкрито сільський музей, який був знищений під час пожежі у 1977 р. 1989 року відкрито новий музей по вулиці Центральній. У 2013 році музей змінив свою адресу і сьогодні він відкриває свої двері для відвідувачів у стінах Пироговецької середньої школи. 
У селі діє храм великомучениці Параскеви (1781 р.). 1896 року було освячено храм св. великомученика Димитрія на сільському кладовищі, який у 30-х рр. ХХ ст. був знищений радянською владою.

Село Прибузьке

Разом з Бахматівцями були підпорядковані Пироговецькій сільраді і входили до колгоспу «Зоря», за яким було закріплено було 3.7 тис.га орної землі

Село Черепівка

У 1833 у селі було зведено кам’яну церкву Іоанна Богослова за сприяння священика Бучківського. У 1872р до неї було прибудовано дзвіницю, а у 1878 році – церковно-приходську школу. Люди в селі за свідченням Ю. Сіцінського жили дуже вбого, наймитували, займались землеробством,а ті, хто не мали земельних ділянок наймалися на залізницю. 
Під час революції в липні 1906р., сільськогосподарські робітники, які працювали в маєтку поміщика, застрайкували, висунувши ряд економічних вимог. Поміщик відмовився виконати вимоги страйкарів і викликав ескадрон драгунів, який прибув до села. Спроба заарештувати організаторів страйку була невдалою. Між селянами і каральним загоном, який повернувся до села, сталася збройна сутичка, внаслідок якої 5 селян було тяжко поранено. 12 учасників виступу було заарештовано і віддано до суду.
За радянських часів у селі розміщувалась центральна садиба колгоспу, восьмирічна школа, клуб, бібліотека, медпункт та пункт побутового обслуговування.

Село Черепова

Село Черепова порівняно молоде. Йому не більше 150-200 років. На даній території ремісники-кустарі почали виготовляти черепицю та цеглу. Так невеличке село стало носити назву Черепова.
Існує ще й інше припущення. В 1948 році в центрі села виявлено велику братську могилу. В могилі знайдено лише черепи. Відповідно до архівних документів, на території сучасних сіл Черепова та Черепівка, в період Київської Русі, існували досить великі на той час села. Татаро-монгольські загарбники, вдершись на територію Київської Русі, спалили ці села, а їх жителям повідрубували голови, насипали з них велику піраміду. Пізніше ці голови були захоронені у великій могилі. 
Через декілька століть на місці колишнього села виникло знову поселення, яке стали називати «Черепова».
До 1961 року жителі села Черепова були кріпаками пана, який жив у селі Юхимівці за 16 км від села Черепова. 
Люди в селі жили дуже вбого, наймитували, займались землеробством, гончарством, кустарним виробництвом черепиці та цегли.
На початку XX ст. в селі була  однокласна церковно-приходська школа, а пізніше трьохкласна з одним учителем на все село.
В 1929 році була утворена сільськогосподарська артіль-комуна «Сонце правди» та артіль «Червоний орач». На базі двох артілей була створена єдина артіль «Нове життя».
6 липня 1941року село було окуповане. Вся молодь була вивезена до Німеччини (130 хлопців та дівчат).  22 березня1944 року село було звільнене.
В 1961 році була відкрита 8-річна школа, в якій навчалось 160 учнів.

Село Шаровечка

Перша згадка датується 1621 роком, коли село входило до складу Плоскирівського повіту. Назва походить від слова «Шарварок» — так називали обов'язкову повинність на виконання робіт з ремонту та утримання доріг.
З 1672—1699 рр. Поділля знаходилося під окупацією турків. 
Плоскирівське староство виявилося повністю спустошеним, у зв'язку з чим пани Замойські переселяють сюди селян із польської Мазовії, мазурського Поозер'я. У 18 ст. село отримало назву Шаровечка, а серед мешканців стали домінувати поляки, так звані «мазури», нащадки яких склали основу католицького населення села.
В часи панування на Поділлі Російської імперії, цариця Катерина ІІ подарувала село Шаровечка фельдмаршалу Гудовичу І. В.
У 19 ст. село перейшло до князів Лизогубів і належало до Плоскирівського повіту Плоскирівської губернії.
Школа у с. Шаровечка існувала ще у XIX ст., але була тільки початкова. У 1925 році у колишньому панському маєтку відкривають семирічну школу, але кімнат для всіх класів не вистачало, тому класи відкривали у приватних будинках, власників яких висилали у Казахстан та на Полтавщину.
У січні 1921 року було створено Шаровечківську сільську раду. У 1930 році розпочинається примусова колективізація. Люди відмовляються створювати колективне господарство. Починається тиск: розкуркулення, висилки на Полтавщину, Казахстан, репресії. Всього було репресовано 143 осіб, із них вислано в Полтавську область більше 20 сімей. У селі розміщується центральна садиба колгоспу ім. Дзержинського.
15.05.1932 р. проведено телефон до сільської ради. Облаштовано радіоустановку. У 1935 році  побудований клуб, в цьому  ж приміщенні відкривається сільська бібліотека. У 1935 році  відкрито медпункт в хаті репресованої сім'ї Ковальчуків, а в 1962 році перенесено у новозбудоване приміщення.  1938 р. у Шаровечці відкривається нова школа.
Важким тягарем на плечі народу лягли події війни1941-1945 рр. Не повернулось додому 78 шаровечківчан.
У 1950 р.  була побудована шкільна майстерня з обробки дерева та металу. 
1954 року було відкрито дитячі ясла.
22 жовтня 2010 року відбулось урочисте відкриття оновленої школи.
У 1920 році у Шаровечці було споруджено на кладовищі цегляну каплицю, яку 1935 року розібрали за вказівкою радянської влади, а з цієї цегли збудували колгоспний склад. У 70-х роках ХХ століття на місці колишньої каплиці спорудили барак, у якому відбувались богослужіння. У 1999—2004 роках за кошти жителя села О. Чарнецького було споруджено мурований костел, а 7 жовтня 2004 року засновано місцеву парафію.