Був родом із мальовничого селища Княгинин на Кам’янеччині. Народився 12 травня 1991 року в родині Анатолія та Світлани Дмитришених. Закінчив Кам’янець-Подільський ліцей № 2 імені Т. Г. Шевченка. Поступив на факультет військової підготовки Кам’янець-Подільсь-
кого університету імені Івана Огієнка. У 2017 році отримав диплом «Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», планував у майбутньому після військової вислуги працювати далі в цивільному житті.

Бахмут – це Україна! І не просто Україна. Це нездобутній бастіон героїв, що незламно кували і кують волю України. Ворог кидав у горнило війни нові і нові підрозділи, приватні кампанії, прагнучи обрізати логістику Бахмуту, захопити місто, поступово перехопити ініціативу на полі бою. Місто перетворилось у найгарячішу точку війни Росії проти України. Як для нас, так і для рф контроль над містом став ключовим у битві за Донбас, адже місто є важливим транспортним вузлом.

Вадим Дмитришен професійний військовий, капітан. У 2020 році був призначений на посаду начальника групи логістики штабу 3 загону спеціальних операцій військової частини А 1788. Вадим Анатолійович добре розумів значення логістичних центрів і свою відповідальність. Армія виграє битви, а логістика війну – і цією прописною істиною керувався у своїй складній роботі. Був надто відповідальний, стратегічно мислячий, і від його логістичних рішень залежала лінія оборони, удар по ворожих позиціях, системне виснаження ворога, деморалізація рашистської армії. Вадим Анатолійович особисто супроводжував колони машин з пальним для заправки військової техніки на рубежах бойового зіткнення. Це була надто небезпечна робота, але завше говорив: «А хто, крім мене?». Любив проконтролювати власноруч чи все зроблено належно, де можуть виникнути проблеми і як мобільно їх «розрулити». Він був «правою і лівою рукою» свого керівника. Це відчули тоді, коли Вадим пішов у кращі світи… Траса Бахмут-Лисичанськ. Його колона привезла пальне у Бахмут, встигли злити, але не встигли від’їхати. Ворожа ракета…18 травня 2022-го…

Це була людина з головою, повною логістичних рішень, спокійною витримкою, ясним і тверезим мисленням, безвідмовним характером. Був хорошим сім’янином. Любив своїх красунь: дружину Мар’яну, свою донечку Аріну – була його щебетухою і втіхою. Повага і любов до батьків, цінність свого роду були для нього святою справою.
 
Його мудра бабуся Євдокія вчила онука витримки, виконувала з ним уроки, і він обожнював її. А ще машини, футбол, рибалка – були захопленням для його світлої душі.

Вадим Анатолійович вирішив стати військовим ще навчаючись в школі після відвідин військового полігону, де їх навчали стрільбі, вмінню користуватись зброєю. Сказав рідній матусі твердо: «Я хочу бути військовим!». Успішно здав ЗНО, пройшов на відмінно фізичні випробування і поступив у військово-інженерний інститут. Закінчивши у 2012 році, розпочав нелегку дорогу військової служби на посаді інженера загону спеціального призначення військової частини А 0553, куди мріяв потрапити. «Чого я хочу – доб’юся!» – казав своїй любій сестричці Людмилі, яка була старшою за нього на сім років і була не тільки сестрою, а й мамою, оскільки батьки були постій-но зайняті роботою. Любив свою роботу, силові навантаження, стратегічно працював над собою. Після першого парашутного стрибка був вражений небом, відчував неперевершені емоції та адреналін.

Ще в мирний час служби був відкомандирований на розмінування території поблизу Мелітополя, за що отримав нагрудний знак «Учасник бойових дій». Його спантеличило те, що діти збирали гранати часів Другої світової війни у відро і здавали на металолом – так заробляли кишенькові гроші. З 2014 року Вадим перебував в зоні АТО на Донецькому та Луганському напрямках. Був розвідником – три роки постійних ротацій. Рідні тривожились за його життя. «Я це вибрав! Це війна. Я обирав цю професію, бо знав, що треба буде захищати», – з гідністю пояснював своїм близьким. Вадим мав багато друзів, які дорожили його дружбою, які і досі телефонують його родині, підтримують… Початок повномасштабної війни зустрів у Бородянці. Потім знову потрапив на
Схід. Напружені бої… Ніколи не скаржився, хоч іноді спав по дві години на добу. Завжди говорив, що все добре, що всім забезпечені.

«Таких людей дуже мало: відкритий, щирий, добрий, розумний, уважний до кожного. Спішив жити, вірив у перемогу… А ще скромний!» – з болем і любов’ю говорить сестричка Людмила про Вадима.

Вадим – Воїн! Він виконав свій Чин сповна. Мужньо захистив Честь і Славу свого народу! Гідність і свободу! Славний Син своїх батьків і нескореної України!

Нагороди: медаль «10 років сумлінної служби», «За гідність та патріотизм», «Операція об’єднаних сил. За звитягу та вірність».

Нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За досягнення у військовій службі» II ступеня, «За військову доблесть», «Відзнака командира 8 опСпП», відзнака РНБОУ III ступеня, відзнака Командувача об’єднаних сил «Козацький хрест», нагрудний знак МОУ «Знак пошани», почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За заслуги перед Збройними Силами України». Указом Президента нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».