Олександр Іліницький народився 25 серпня 1968 року. Росіянин за національністю, уродженець Далекого Сходу, він мав тут родину, служив у військових частинах Хмельницького. Закінчив з відзнакою Хмельницьке артилерійське училище. Батько Олександра був кадровим військовим, за направленням служив в Івано-Франківську, а тому дитинство Олександра пройшло в місті, у яке він був закоханий, куди любив повертатись, де ходив на самоті його старовинними унікальними вуличками.

Військовий офіцер в запасі, артилерист. Він уже не вперше захищав територіальну цілісність та незалежність України. У зоні АТО з 2014 року. Служив у Попасній Луганської області, Гайсині, підпорядковувався оперативному командуванню «Південь». Колеги говорили про нього, що був Великою людиною, мав глибокі знання, знав перфектно військову справу, заслуговував високої посади.

Олександр Володимирович навчав молодих воїнів стрільбі, самообороні, вмінню берегти своє життя і життя побратимів. Часто вони на марші голодні, у холоді спали в кущах, але, мотивовані перемогою над ганебним ворогом, не нарікали ні на що. Йому було шкода молодих хлопців, іноді заштовхував їх в машину і там спали, як в консервній банці, ховаючись від страшенного холоду.

Його аристократичності заздрили б королі. Благородний, відважний і уважний, кремезний, жартував, що мама манкою вигодувала, ніколи не зважав на обставини, робив свою справу з розумінням і відповідально. Його часто можна було бачити зігнутим над столом, де він завжди щось писав, малював на
карті, формував завдання.

«Україна переможе, хоч мало маємо важкої зброї», – не раз говорив і вірив у те Олександр. «Війна на Донбасі – фільтр друзів та родичів на все подальше життя», – так проникливо мислив офіцер.
Олександр Володимирович мріяв, що після перемоги поїде з доньками Анастасією, Юлею і сином Юрієм до Івано-Франківська, де виростав маленьким, звідки пішов у великий світ. А ще любив Київ і навіть мав там свій кущ калини. Подорожував з донькою Юлією часто до столиці і навідувався до свого улюбленого місця: з гордістю показував доньці його синьо-жовту стрічку на кущі калини. Любив своїх дітей. Вільна хвилинка його життя була присвячена їм. Якнайбільше хотів сказати дітям, обняти, набутись з ними. Любив читати сам і вголос читати книги дітям, особливо казки на ніч, вчив з глибоким почуттям декламувати Шевченка. Купував своїм красуням донечкам книги дуже високої якості, з хорошим дизайном і змістом, привозив їх звідусіль. Любив цитувати їм Хемінгуея: «Щасливий не той, кому багато, а той – кому достатньо» і це була парадигма його життя: знаходити найцінніше і найголовніше у своєму бутті. Був попри військову виучку, сентиментальний: любив котів і собак, приручив кота Бегемота втішався ним. Воїни часто приносили
Олександру з поля трофеї: фазанів, кабанів, зайців, а він їм готував делікатеси, щоб скрасити бойове життя побратимів. 13 березня 2022-го – бій під Києвом обірвав мрії Олександра…

Сергій Назарук згадує: «Олександра знав з 2016 року: ротація, Станиця Луганська, Щастя… Він був справжнім бійцем, майстром спорту з рукопашного бою, тримав себе завжди у відмінній фізичній формі. Я обіцяю, що воїни моєї бригади помстяться ворогу за комбата Сенсея», «за великого і доброго чоловіка».

Нагороджений: нагрудним знаком «Ветеран війни», нагрудним знаком «За честь» 59 ОМПБР.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.